В військовому вимірі наша війна локалізована, тобто вона обмежена певним простором. Для нас це великий простір, для світу це не так багато, але нам треба пам’ятати про те, що для нас це великий дуже простір. Але це все ж таки конфлікт військовий локальний. Водночас дискурс, пов’язаний з війною в Україні — глобальний. Дискурс це те, що говорять про нашу війну, а говорять про нашу війну по всьому світі і він варіює на внутрішньоукраїнському, міждержавному і глобальному рівнях і це, так би мовити, основні виміри дискурсу війни, на мій погляд.

Далі, хочу сказати, що дискурс війни не тільки медійний, він виходить за межі медійної сфери, так, коли ми говоримо про інформаційну війну, ми спочатку говоримо про медіа, але насправді це явище набагато ширше (всі, хто хочуть подивитися там написано), що головне зараз — це соціальні мережі, але це саме для гібридної війни, так само як телебачення — найважливіша медіа для війни з терором, так само соціальні мережі є принциповими для гібридної війни.

Під час гібридної війни, інформація, тобто оповіді про події, інформацію я беру широко не тільки те, що пишуть в газетах, все що говорять, чутки, все що є і все що говориться, все це перетворюється на зброю при застосуванні якої руйнується не фізичні об’єкти, а уявлення про дійсність.

Зіткнення пояснень одних і тих самих подій, фізичних подій, тобто війна на сході України, окупація Криму, перетворюються на самостійний чинник деструктивного впливу. Свого часу це була дуже популярна така цитата з Оксани Забужко «Сьогодні не потрібно бомбити міста, досить розбомбити мізки», цей образний вислів схоплює суть ситуації і підкреслює значення цього виміру гібридної війни, але водночас це спрощений підхід, тому що образ бомбування говорить про те, що ніби це контрольований процес. Тобто, коли їде бомбування значить воно контрольоване, а насправді цей процес не є контрольованим цілком. Треба дивитися, як ми можемо на нього впливати і це надзвичайно, на мій погляд, надзвичайно важке завдання, як би це було так просто, то ми б все це вже зробили, але чомусь не виходить.

Хотіла я ввести головні для мене розрізнення, що таке збройний конфлікт, є фізичний модус війни, я вже трохи про це сказала. І в такому звичайному сенсі, в побутовому, коли ми говоримо про війну, ми маємо насамперед її фізичний модуль. Ми говоримо про зброю, про удари, руйнування, людські втрати, все що належить до фізичної сфери, але поряд з цим є дискурсивні або мовленнєвий, або знаковий модус ширше, бо це не тільки вербальне, але і візуальне, все що пов’язане знаками. І фізичні дії на полях боїв супроводжуються процесами їхнього дискурсивного осмислення, словесного опису та аналізу. О той матеріал, який я на початку говорила, суто лінгвістичний, він говорить про те, що в принципі не ясно, що спочатку, чи спочатку ми нападаємо словом, а потім б’ємо фізично чи навпаки, але принаймні, коли вже їдеться про текст, про опис, про наратив, то звичайно першою є фізична подія. Але, в якому сенсі дискурс про війну і війна у звичному вимірі з’являються одночасно? Чому я так кажу? Тому що воно, це зіткнення починає існувати як війна тільки після того, як вона осмислена як війна. Поки це, так би мовити, ніхто не бачить, хтось десь хтось б’ється, це не є історичною подією, це не є війною, це просто фізична подія, але війна це історична соціальна і таке інше подія і тому я кажу, що вони з’являються одночасно. Приклад це «Іліада» Гомера, наприклад, з якої починається власне наше розуміння війни в Європі, я маю на увазі.

Далі теза теж в мене дуже загальна, це те, що дискурсивні практики, про які я говорила, реалізуються через наративи, тобто про оповіді і дискурс війни пов’язаний з певними типами оповідей про події і вони пов’язані з певними схемами, бо оповідь це завжди, це не просто оповідь про щось, а вона певним чином побудована. Ну, як це відбувається? Щоб просто було, от що ми говоримо — «заморожений конфлікт», «холодна війна», «окупація», «союзники», «вороги», «друзі» за всім цим є певні наративи, певна оповідь про події і її інтерпретація, це у мене буде головне слово.

Ну це специфіка нашої війни, не знаю треба про це говорити чи ні, але є така думка, що головними засобами фізичної війни, принаймні у військових, завжди була фізична діяльність, захоплення території і таке все інше, а далі вже когнітивні наслідки, тобто вплив на волю противника, на все інше те, що відбувається з людьми в ситуації війни. Але сьогодні вважається, що ці акти насильства у фізичному вимірі синхронізовані з когнітивними, тобто маніпулюванням думками, образами і всім іншим і деякі вважають, що це специфіка цієї війни.

І переходжу до версії інтерпретації російської агресії в Україні. В принципі, мені цікаво самій, що я так би мовити, для себе вирізнила оці три версії в п’ятнадцятому році і вони так і продовжують існувати. Перша це, ми говоримо, що це міждержавний збройний конфлікт, викликаний агресією Росії проти України, це перспектива українська, це ми говоримо так. Друга, це громадянська війна в Україні, це говорять в Росії і третя, це західні медіа яки дуже складні взагалі їх треба окремо розбирати, тільки треба пам’ятати, що перспектива українська і західна не збігаються, вони все ж таки відрізняються, хоча це наші партнери.

Зіткнення цих інтерпретацій використовується, як зброя. Далі хочу сказати кілька слів про то, з чого почалося все, що ми маємо сьогодні. Початок, це дискурсивні конструкти пов’язані з Майданом і Революцією гідності. В принципі, цей період відрефлектований досить повно, але тепер він якось блідне, тобто говорять про це сьогодні мало, це небезпечно, як на мене. Далі, яким був цей конструкт, по-перше сторони конфлікту, це був народ і влада. Я хочу сказати, що о це, що говорю я, зовсім не всі так вважають, але я вирізняю це так, тобто з одного боку народ, ті хто стояли на майдані, на «Груші» були, на Інститутський і інші назви і влада, Янукович і такі інші.

Різні принципи були називання своїх і чужих, це погляд теж перспектива зсередини майдану, зсередини Києва, те, що я зараз розповідаю, це назви не самих учасників протестів, а заходів, тобто якщо там «беркути», то тут «майдан», «автомайдан», дії — «підпалити шини» і мені дуже цікаво і колись може я зможу це зробити, прив’язка до значущих локусів за допомогою Київської топоніміки і Київ на боці «майдану», це окремий наратив, який, в принципі, це дуже цікаво, як мені здається і дзвони Михайлівського, тобто все, що відбувалося і «Груша» сама. А для чужих, це назви негативні і не вирізненні, тобто це, як колективні назви, «беркутня» і таке. На сьогодні їх майже не має цих слів, їх було дуже багато, але що відбулося після «майдану»? Слова то зникли і ситуація абсолютно змінилася, почалася війна, але лишилося протистояння — народ і влада, тільки в новій інтерпретації хоча це досить дивно і не саме зрозуміло.

Кілька слів хочу сказати про те, з чого я почала, я вважаю, що мова війни, це не дорівнює мові ворожнечі і вербальної агресії, це зовсім різні питання. Є негативні слова «колорады», «майдауны» і здається, що головне, це вербальна агресія, тобто це те, що ми можемо сказати, що вони погані. Але на мій погляд, провідною функцією негативної лексики є інша функція, це є функція позначення власного місця людини, яка говорить це слово в конфлікті. Зараз я поясню. Позначення власного місця мовця або автора у загальній ситуації. Функція мови війни полягає не в тому, щоб когось образити, а в тому щоб визначити, хто я. Якщо я вживаю слово «сепары», значить хто я? Я, не «сепар», це ясно. Якщо я кажу «майдауны», відповідно, я позначаю свою позицію в цьому конфлікті.

Тобто, є два взаємодоповнюючих набори слів для відміни і позначення від чужих і своїх для кожної зі сторін конфлікту. Той, хто вживає «ватник» і «колорады», в основному, там є певні моменти, не користується словом «свидомит» і «нацик» і навпаки.

Тобто, справа не в слові, як в такому, не в слові «колораді» або «ватники» або взагалі все те, що є, а вибір слова, який ми здійснюємо, о це основне. Вибір лексичної одиниці з цього набору стає знаком належності до цієї чи іншої сторони конфлікту. Тобто, не важливо «вата», «сепары», «ополченцы» чи що, головне позначити своє місце, хто я. Тобто, це функція ідентифікації власної позиції. Хочу сказати, що насправді, ті хто займаються цією проблематикою, саме цією лексикою, вони пишуть виключно про те, що ці слова просто мають негативне забарвлення, це вербальна агресія і таке інше, але цього я не потрапляла. Чому це так? Ну мені здається, що це абсолютно очевидно, бо в ситуації війни треба знати з ким ти маєш справу, це життєво важливо і задає перспективу висловлювання.

Тут можна говорити з лінгвістичного погляду багато, це активний і пасивний словник, в якому сенсі, наприклад, якщо я вживаю слово «ватник», скажімо, то слово «майдауны» я не вживаю, для мене активний є словник і пасивний для інших навпаки, тобто різниця така. І в практиці окремої особи це не перетинається, тобто або-або, або «колорады», або «укрофашисты».

Що цікаво? Вербальні показники позиції своєї в конфлікті не релятивізуються, це так дуже розумно звучить, але, наприклад, в соціальній ролі ми можемо одночасно бути дитиною і батьком, матір’ю, батьками і це змінюється, тобто ми можемо так і можемо так, а в позиції сторони конфлікту, тобто в мові війни цього не передбачає. Не можна так, сьогодні я кажу «сепар» а завтра «майдаун», може для шпигунів це можливо. Мовці користуються насправді активно лише однією стороною частиною цього словника, але знають вони обидві ці сторони. Тобто, всі знають цей словник, але активно вживають тільки частину. Більша частина позначень словника конфлікту належить до так званої пасивної лексики, в принципі, всі слова ну ніхто не вживає. Пасивна лексика взагалі завжди значно перевищує за обсягом активну частину, це загальний такий принцип, ми знаємо набагато більше слів, ніж ти, які ми насправді вживаємо. І у мові ворожнечі до пасивного запасу потрапляють слова, які є показниками належності до протилежної сторони конфлікту, тобто для мене це «майдауны». Тут діє механізм табу, це що я сказала, тобто механізм табуювання о цей забезпечує неможливість релятивізації тобто обміну позиції в конфлікті.

В мові існує заборона на використання негативних позначень з прийменниками першої особи. Тобто сказати «я брешу» в прямому значенні, так не говорять, це спрощено звичайно, але це є. І тому, самого себе не можна так позначати. Концепт образи побудований таким чином, що передбачає спрямованість на іншу. Людина не в змозі образити сама себе, це взагалі просто цікаво. І вербальна агресія цим відрізняється, нанести фізичну шкоду самому собі можливо, а образити себе чомусь ні. Можна подолати це за допомогою мовної гри, мовну гру я не буду розповідати, всі знають приклади з укропом, наприклад, тобто те, що негативне перетворюється за допомогою мовної гри в позитивне і «я брешу» теж можна сказати в рамках мовної гри, але це інша прагматична ситуація. Мовна гра використовується, як засіб лінгвістичної самооборони, це думка Анни Вежбицької і її стаття досі не втратила актуальності, але треба знати, що коли ми використовуємо мовну гру і говоримо «укропи» в протилежному сенсі, ми зберігаємо залежність від дискурсу, з яким ми боремося, тобто це треба знати і тому успішність таких речей виходить дуже відносною, я б сказала так. Ви знаєте, тобто з початку все було чудово з «укропом», тепер, чомусь ні, от тому.

Хочу привести вам приклад слова, яке збереглось з цієї мови, це слово «вата», ну, вживається досі, запозичення з російської, починаючи з 2014 року, це «вата», це «совки», «сепары» і прибічники Путіна в Росії, жертви російської пропаганди — синонім «зомбі». Особливості словотвору тут є цікаві, значить, множина «ватники» і збірна назва «вата», що таке «вата»? Це недиференційована маса. Кілька прикладів, не сучасних, це просто семантика цього слова, у Загребельного «Люди, які нікуди не притулилися, це каша, вата, протоплазма». Ми можемо це сказати про сьогоднішню вату? Цілком, здається так. Тобто інертне середовище, одноманітне, ватні ноги і таке інше і пов’язане це слово зі станом тривоги, страху. Тобто що таке ватні ноги? Від страху. Є ще одна конотація це «кривава вата», яка в лікарні, це кров і гній і бруд, взагалі з кров’ю пов’язане. І психічний стан внаслідок промивання мізків це те, що відбувається зараз, тобто «в голові вата від Путіна» ну і так далі. Тепер от це для розваги російська спроба перетворити вату на щось позитивне, це такий був там який то Стерлігов? У них була і кампанія «Гордое имя ватник» і отакі речі, значить ватний гламур і що «вата» це позитивно, я вважаю, що успішність цього дуже відносна, хоча і трапляється зараз.

Значить, висновок мій такий, мова війни не дорівнює мові ворожнечі, не дорівнює вербальній агресії і що з цього випливає. Мова ворожнечі, її можна регулювати, за допомогою прямої заборони, цензури, і гнучкими, більш редакційними практиками і таке інше. Що таке цензура, це теж цікаво, ми часто говоримо, «у нас цензура, у нас цензура». Цензура, це вилучення мовних одиниць і фрагментів без заміни, наслідки полягають у смислах, створених лакунами, які залишаються в тексті, а на цьому вже там чутки і таке інше, але це інша тема. Оце друга світова війна і фото цензурованого листа, ви бачите ніхто нічого зверху не пише, просто не має цих слів, а там далі, думай сам.

Політкоректність, це інша річ, це реформування, тобто це заміна: погане позначення — хороше. У нас багато таких прикладів є, фемінітиви, наприклад, так? Тобто, як при цензурі не забирається слово просто, політик, наприклад, а поряд з ним з’являється політикиня, тобто це не цензура, це інший принцип і механізм.

Мовні навички в певному соціальному діапазоні можуть бути змінені, але вони пов’язані з антидискримінаційними рухами і тому це не мова війни і не цензура, це те, що пов’язано з дискримінацією. Але ці всі засоби, ні цензура, ні політкоректність не підходять для мови війни, тому що це позначення власної позиції у конфлікті, тому ще раз підкреслюю, слово само по собі не має значення, забороніть «вату» знайдеться щось інше. Тобто, це основна особливість мови війни, на мій погляд, з нею неможливо боротися, вона існує так, як існує війна, тому що нам потрібно знати з ким ми маємо справу, для того, щоб раптом не опинитися там де.. не хочу говорити.

Тепер переходжу до другої частини, це інтерпретації. Після початку російської агресії проти України змінилася не тільки реальність, а зазнала змін ситуація з осмисленням реальності і війни. Тобто, якщо взяти світові медіа, то під час «майдану» була, в принципі однакова позиція в західних медіа, вони підтримували майдан, як рух до демократії і воно було більш менш таке, гомогенне. Але після початку гібридної війни (я вживаю цей термін, я вважаю його правильним, я хочу підкреслити це) то ситуація змінилась, почалося висвітлення подій з кількох перспектив і в західних медіа також. І вони, з’явилися ці версії, яки я вже називала, і вони не пропускають узгодження, тобто не можна сказати, що це міждержавна війна і одночасно громадянська війна, так не буває. Окрему проблему когнітивного вибору гібридної війни становить образ її завершення. Ну вважають, що цілковита перемога воєнна тут не можлива, принаймні, це все дуже затягується і тому перемога переміщується зі сфери мілітарних фізичних бойових дій, до когнітивної сфери. Знов кажу про суперечності і інтерпретації. От учасники конфлікту навіть у гібридній війні, немає узгодженості, хто є учасниками цього конфлікту, хто? Наприклад, якщо взяти, Росія і Захід. Росія вважає, що перемогла Захід, а німецькі політики вважають, що уникнули холодної війни і перемогли Росію. Тобто конфлікт хто учасники? Росія, Захід. Останні два роки показали, що ця версія учасників конфлікту починає домінувати. Домінувати у світі, бо починалося все ж таки з нашого конфлікту. І саме за логікою розуміння війни на Донбасі, на Сході України, як конфлікту між Росією і країною НАТО випливає, що військова перемога над Росією на Донбасі не можлива. Я просто привожу приклад, якщо хтось пам’ятає десь рік тому був надзвичайний скандал про посла. І ясно, що це було сприйнято, як твердження про те, що неможлива перемога України. Ну яка могла бути реакція? Ясно яка. Однак пан Райхель говорив про інше, про неможливість війни між НАТО і Російською Федерацією, тому що це ядерна держава і що це неможливо для нього це природна річ, а для нас це зовсім не так.

Тобто, якщо розглянути це в дискусійному плані кажу, значить протистояння Росія — Захід, а яка роль України тоді, якщо домінує о ця позиція? Ну в принципі, це роль заручника терористів, на мій погляд, і якого використовують для виконання висунутих терористами, тобто Російською Федерацією вимог. Росія — держава терорист, ясно, що це інтерпретація, хоча не тільки. А країни Заходу намагаються начебто звільнити Україну і мирним шляхом, ясно, і з найменшими втратами і таке розуміння не передбачає завершення війни перемогою України, йдеться лише про мінімізацію шкоди от в такому наративі і в такому сценарії. Я сказала, що це абсолютно дискусійно, я висловлюю це в плані дискусії, я підкреслюю, про те, в чому я була впевнена більше, я не говорила про це.

«Зрада-перемога». Це взагалі надзвичайно цікаво, як би не було так сумно, але є у нас антонімічне протиставлення «перемога-зрада» і вона переводить наратив перемоги над зовнішнім противником до наративу перемоги над власною владою. Тобто, це те, що я говорила на початку, протиставлення «влада-народ» те яке було на Майдані, о так воно модифікувалося тепер у вигляді цієї «зрада-перемога». Це вписується теж до контексту нашої війни.

Останній приклад, зі зрадою перемогою (боже я забула його прізвище..) Бабченко, так? От з цього прикладу була така ситуація і була заява представника ОБСЄ, тобто речниця генерального прокурора України, назвала українських журналістів, начебто, зрадниками, але у сенсі от «зради-перемоги», а це було прочитано, як те, що речниця генерального прокурора оприлюднила список, у якому названі люди і звинуватила їх у зраді. Але зрада, семантика зради протиставлення перемозі, семантика зради, як російська «измена», наприклад, то ясно, що це абсолютно різні речі і от ці непорозуміння вони є в наших стосунках з нашими західними партнерами.

Хотіла сказати ще про один наратив, це перемога і корупція. От теж таке внутрішнє розуміння перемоги, перемога над корупцією, яка синонімізується з перемогою. Я навела, дуже мені здається таку цитату «У нас немає шансів на перемогу над зовнішнім ворогом, якщо ми не зможемо перемогти себе у війні з корупцією». Якщо вдуматись, то це ототожнення, воно цілковито маніпулятивне і просто небезпечне. Головне, що останнім часом навіть наші західні партнери менше почали говорити і звинувачувати нас, тому, що ми такі надзвичайно корумповані, але цей зв’язок, він маніпулятивний, його нема, у нас є зовнішній ворог і у нас є проблеми всередині з корупцією, але це дуже небезпечна річ на рівні наративу.

Крім перемоги в український публічній сфері дебатуються інші варіанти закінчення війни. Тобто є такий вираз — «припинити війну», що це означає? Причому ці наративи вони цікаві тим, що вони просто ідуть, як самозрозумілі. «Припинити війну», це справа волі бажання, небажання політичних лідерів. Лідерів варіанти три у нас: Путін, Порошенко і якісь лідери Заходу. Цитата (це пише Каратницький доречи, це не наші автори, тобто вони наші, але це англомовний текст, який перекладено «Змусити Путіна погодитися на справжній мир в Україні, він міг це забезпечити, якщо він стикнеться з жорсткою позицією Заходу, то зуміє зробити правильні висновки і справді закінчити війну в Україні», ну мені, наприклад, така постановка питання здається абсолютно просто неможливою, хоча люди які пишуть це, вони дуже добре до нас налаштовані. Ну припинити війну може не тільки Путін, а ясно Порошенко, який теж цього не хоче робити в рамках цього наративу.

Ясно, що ця картина не відповідає реальності подій у фізичному світі, ні Путін, ні Порошенко не можуть за своїм бажанням припинити цю війну, мені здається, якщо подумати трошки, то це зрозуміло, це не залежить від волі навіть дуже впливового лідера, який теж має багато обмежень. Але, чому небезпечно це? Це вписується в розуміння нашої війни громадянського конфлікту, братовбивчої війни, а тут метафора така — родинний конфлікт і лідер-батько, який це припиняє, ну, отак от. Теж дискусійно, але це можу довести. Концепція громадянської війни знецінює зміст і значення перемоги.
Останнє, я вже говорила про це недавно на виступі в університеті, о цей наратив — наші діти або воїни захисники. Коли ми називаємо, оця материнська модель ставлення до воїнів, я вважаю, що вона стоїть на перешкоді наративу перемоги, бо хто кого захищає? В нашій ситуації захищають не матері своїх дітей, перемоги при цьому бути не може, а навпаки, наші воїни захищають нас і стримують ворога.

Дякую.